Неділя, 17.12.2017, 03:13
Ви увійшли як Гість | Група "Гості" | RSS

                  Українська діаспора Берестейської області                                         


Вітаю Вас Гість

  DIE UKRAINISCHE DIASPORA

  Берестя-Пінськ-Малорита-Кобрин-Дрогичин-Іванове

Каталог статей

Головна » Статті » Мои статьи

Українська діаспора
Станом на 2004 р. за межами України мешкає від 10 до 15 млн. українців, тобто біля третини нації.
Назву «діаспора» (з грецької — розпорошення, розсіяння) запозичено від євреїв, які так здавна називали всіх євреїв поза Палестиною.
Під українською діаспорою розуміють усіх українців поза політичними кордонами України, які відчувають духовний зв'язок з Україною.
Вже на початку 18 ст. жила нечисленна політична еміграція в Туреччині і на Заході після поразки під Полтавою (1709).
На початку другої половини 18 ст. постали українські хліборобські колонії в тодішній Угорщині (кілька тисяч закарпатських українців оселилося в Бачці та Сремі, в сучасній Сербії).
Після зруйнування Запорізької Січі частина козаків перейшла до Добруджі (в межах Османської імперії). Але значно більше селян переселювалося на Надволжя й Урал, де вони створили великі українські острови серед російської більшості.
Причиною еміграції було аграрне перенаселення. Законодавство не робило перешкод виїздові.
Другорядне значення мала еміграція близько 10 000 українських селян з Галичини до Боснії (кінець 19 ст.), яку стимулювала австрійська влада по окупації Боснії.
Близько 15 000 українських селян з Галичини та Буковини переїхало до Росії під впливом російської агітації (майже всі вони повернулися).
До Америки емігрували також частково українські селяни з Російської імперії — з Холмщини й Підляшшя (та майже масово євреї з усіх українських земель).
Частина емігрантів поверталася на рідні землі (рееміграція); наприклад, на 393 000 українців, які емігрували до 1909 року до США, повернулося 70 000; з,2 млн емігрантів до Азії — близько 0,5 млн повернулось.
Початок еміграції за океан датується 1877 роком. Вона була скерована до США, переважно на заробітки в промисловості й на будовах.
З 1890-х pp. почалася еміграція українських селян до Канади, Бразилії (штат Парана) й Аргентини (провінція Місіонес).
Від самого початку емігранти намагалися гуртуватися при Греко-католицькій церкві, унаслідок чого було створено греко-католицькі єпископати у США й Канаді. Вимоги самодопомоги серед заокеанської еміграції, як також приклади організованості чужомовного оточення диктували українцям створювати цілу мережу власних релігійних, братсько-допомогових, освітніх, господарських і громадянсько-політичних організацій нових країнах поселення.
Так постали окремі національні спільноти української діаспори, які вдержували зв'язки з рідними землями та культурними центрами на батьківщині: звідти приходили книги, преса, приїздили священики, культурній діячі для праці серед поселенців, — і також ширилися нові ідеї й рухи, що виникали на Україні. Емігранти за океаном під впливом рідних земель пройшли пришвидшений процес національного самоусвідомлення, а дечим навіть перевищили тих людей того ж самого становища, що залишилися вдома. Слід згадати, що в українському суспільно-політичному житті назагал майже не брали участі емігранти зі Закарпаття й Лемківщини — ці творили свої організації і навіть мали окрему церковну (греко-католицьку) організацію.
Політична ідеологія свідомішої частини української діаспори була орієнтована на національне визволення і державну самостійність України. Щодо цього українська діаспора в США й Канаді, особливо активізувалася під час першої світової війни й українських визвольних змагань. Виняткову роль відіграла закарпатьська еміграція в США, яка своїми заходами вирішально вплинула на приєднання в 1919 р. Закарпаття до Чехословацької республіки. Крім політичної і фінансової допомоги, репрезентативні організації українців Канади й США вислали своїх представників до Європи з метою сприяння українським позиціям на Мировій конференції.
Українська діяспора в Російській Імперії (зокрема в Азії), що була майже винятково хліборобська, мала цілком інший характер, ніж в Америці. Після 1860 р., вона була далі скерована на Надволжя і на Урал, але в останній чверті 19 ст., коли вільної для поселення землі в європейської Росії вже не було, скерувалася за Урал, спершу на Західному Сибірі і сусідню частину Туркестану, згодом і на Далекий Схід, на так званий Зелений Клин. За переписом населення 1897 в Російській Імперії жило в діаспорі 1 560 000 українців.
У наступні роки українська еміграція до Азії постійно зростала (разом близько 1,5 млн українців), так що число українців в Азії збільшилося станом на 1914 р. майже до 2 млн (у всій Російській Імперії в діаспорі — до 3,4 млн українців). Тоді вже поволі почалася асиміляція української діаспори з російським оточенням, на що впливала низька національна свідомість українців — і де в чому спільність з росіянами, зокрема в релігії.
Бувши винятково еміграцією, українські поселенці на сході, хоч численніші від українських поселенців з Австро-Угорщини за океаном, не створювали власного організованого життя на новій території і не мали подібних зразків серед свого нового оточення. Зв'язки України з цими поселенцями були обмежені (висилка преси, книг, випадкові відвідини) — власних організацій там не було. Щойно революція 1917 р. сприяла самоорганізації україського населення, ідейно пов'язаної з національно-політичним відродженням України.
Поразка у визвольних змаганнях та Перша світова війна викликали першу масову українську політичну еміграцію, яка зміцнила існуючу українську діяспору свіжими кадрами діячів з політичних, наукових, господарсько-професіних і культурних профілів. Дотогочасна, здебільша заробітчанська еміграція одержала громадяцький й інтелектуальний провід у всіх країнах української діяспори, включно з утворенням нового осередку в Манчжурії. Проте головним скупченнями нової еміграції були середня й західна Європа, де вона осіла численно й очолила організацію життя українську діяспору, — а інколи й брала участь у житті українців на тих землях, які опинилися в тих чи тих країнах у висліді мирових договорів (зокрема на Закарпатті). Так постали нові центри української діяспори, а наявні зміцнилися: в Чехо-Словаччині, Німеччині, Польщі, Франції, Бельгії, Австрії, Румунії, Югославії, при тому найдинамічнішим було українське скупчення в Чехо-Словаччині (Прага стала поряд Харкова, Києва і Львова одним з центрів української культури, а навіть політичного життя).
Поміж українськими осередками української діяспори нав'язалася тісна співпраця, утворено ряд спільних установ і плановано спільні заходи. Зокрема політичні організації та рухи (уенерівці, гетьманці, соціалісти, націоналісти) утримували між собою тісний контакт — і виступали спільно, не зважаючи на політичні кордони. Вони так само поширювали свої кордони на українську діяспору за океаном. Деякі організації, наприклад, студентська централя ЦЕСУС, жіночий світовий союз, об'єднували також організоване студентство чи жіноцтво й українських земель поза УРСР. Високі школи (УВУ та Господарска Академія) стали спільними організаціями для української діяспори, а почасті й для українських земель.
Єдиною спробою понадпартійного громадяцького об'єднання — це Головна Еміграційна Рада з осідком у Франції, що об'єднувала, однак, тільки організації, прихильні до екзильного уряду УНР. Лише в окремих країнах діяли загально-громадянські централі (комітети, ради), — і то не особливо сильні. У 1920-х роках українська діяспора почасті підтримувала зв'язки з підрадяньськими землями, але з початку 1930-х pp., через політику русифікації і розгром українського суспільного життя і культури, усе припинилося — виняток становили кілька сов'єтофільських груп у Канаді й США. Натомість канадська й американська українська діяспора постійно була у зв'язку з Галичиною й Закарпаттям, даючи чималу матеріальну допомогу (зокрема культурному життю) на рідних землях.
Кількість політичної еміграції зменшилася в середині 1920-х pоків через повернення частини емігрантів (зокрема з Галичини) на рідні землі, еміграцію за океан (особливо до Канади) і переїзд деяких в УРСР. Це, а також зменшення припливу студентів на студії і важкі економічні відносини зменшили значення політичної еміграції, зокрема культурної.
По перерві під час війни, з 1920-1921 відновилася заробітчанська еміграція з Західних Українських Земель за океан і постала нова еміграція у Франції. Кількісно вона була значно менша, ніж до війни, зокрема до США і Бразілії, які обмежили іміграцію; натомість збільшилася до Аргентіни, Франції, Парагваю й Уругваю, у малій кількості до Бельгії. Економічна криза припинила майже цілком еміграцію у 1931-1934 pp., пізніше вона відновилася, але у менших масштабах. Найбільш емігрувало за 1920-1939 pоки.
В Азії, більшість українців становила переважне число населення у двох великих районах: в Середньо-Азійському краї і на Зеленому Клині. З 1-го січня 1933 р. кількість української діяспори в СРСР можна було визначити на 4,5 млн людей (числа більші, ніж офіційні), тоді ж в Америці жило 1,1-1,2 млн українців, в Європі поза СРСР — 0,6 млн українців,разом з Бесарабією, яка в 1940-му році відійшла до СРСР.
За переписом 1926 р. близько чверть українців, розпорошених в СРСР, мали б користуватися російською мовою як своєю рідною; до цих чисел можна ставитися з деяким застереженням: 97% українців у діяспорі були селяни і жили назагал у великих суцільних скупченнях. Проте русифікація прогресувала, на що вплинув брак будь-яких українських організацій, слабий контакт з Україною. Лише в добу українізації на північних Слобожанщині, Кубані й Далекому Сходу діяло певне число українських шкіл, виходило кілька газет, відбувалися гастролі українських театрів тощо. Під час колективізації, — а згодом і голоду — зріс приплив українців, шукаючих захисту, до Азії. Чимало їх наплинуло за війни у висліді евакуації — головне до промислових районів; іншу категорію переселенців становили засланці до концентраційних таборів і розкуркулені, переселені в Сибір.
Українська діаспора значно поширилася й кількісно збільшилася після 1945. Одразу по війні друга хвиля політичної еміграції (понад 250 000 українців) опинилася в Німеччині й Австрії, а в кінці 1940-х—на початку 1950-х pоків розселилася по різних континентах і країнах. Так постали нові українській громади в Австралії, у Тунісі (Бен-Метір), Венесуелі — і зміцнилися існуючі поселення в США, Канаді, Бразілії, Аргентині й Парагваї. У Європі залишилося близько 50 000 українців, що створили нову сильну українську громаду в Великобританії та зміцнили міжвоєнні громади у Франції, Бельгії, і Нідерландах.
З розселенням української еміграції з Німеччини й Австрії по той бік океану пожвавилося організоване життя української діаспори у Америці і Зхідні Європі. У 1948 р. постав Координаційний Осередок Українських Громадських Організацій в Європі; паралельно діяла Панамериканська Українська Конференція, що об'єднувала громад центраці Північної і Південої Америки. Після довшої підготови в листопаді 1967 р. на з'їзді в Нью-Йорку створено Світовий Конгрес Вільних Українців (СКВУ), який об'єднував всі крайові і міжкрайові українські централі. Хоч Секретаріат СКВУ був лише координуючою установою і бракувало йому як і фінансової бази, так і виконавчого апарату, проте його моральний авторитет як репрезентанта української діаспори був незаперечний — і був визнаний колами руху опору на Україні. Разом з цим постав ряд інших організацій: молодіжних, жіночих, кооперативних, освітніх та інші. Вони оформили свої централі в масштабі всієї української діаспори, що й сприяло координації дій та унапрямленню громадського життя всіх українців поза комуністичною сферою впливу. Проте політичні умови не сприяли налагодженню співпраці з організованим життям українських меншостей у Східної Європі. У західному світі між окремими країнами української діаспори існували культурні співпраця й обмін, не зважаючи на чималі віддалі й кошти. Такий обмін відбувався головно між Західною Європою й Північною Америкою.
Науковні установи гуртували українських науковців: НТШ, УВАН, УВУ, УКУ, Гарвардський і Канадський інстити українських студій. Бракувало українській діаспорі лише відповідних педагочних центрів, видавництв, спільної пресової трибуни й пресового бюро. Найсильнішою ланкою в українській діаспорі була Церква — і організоване релігійне життя. Заходи щодо організації єдиного ієрархічного проводу мали лише частковий успіх: українській православні церкви (і то не всі)перебували лише в молитовному зв'язку; тільки Українська Православна Церква (УПЦ) в США і Українська Автокефальна Православна Церква (УАПЦ) в Європі, Південій Америці та Австралії дійшли до єдності на початку 1970-х років. А зусилля Української Католицької Церкви оформити спільне синодальне управління і патріархальний устрій натрапляли довгий час на труднощі: щойно 1980-го року синоди української католиської ієрархії почали визнаватися Ватиканом. Українські євангелики-баптисти також оформили центральний орган: Всеукраїнське Євангельсько-баптистське Об'єднання.
Поряд з інституційним оформленням в українській діаспорі відбулося ідеологічна кристалізація, шукання концепцій взаємин між українською діаспорою й Україною: як і щодо власного обличчя і в цілій українській спільноті за кордоном. Загально переважає погляд, що українська діаспора повинна б бути в моральній, національній і культурній єдності з Україною. Стало виразно, що головна мета політичної еміграції, — це антирадянське і протиросійське (у антиімперіалістичному розумінні) ставлення до СРСР. Усі спроби радянських органів нейтралізувати таке ставлення не увінчалися успіхом.
Покоління, народжене в нових країнах поселення, почало вважати ці окремі країни за свою батьківщину: воно, зінтегроване у державне життя, бажало зберегти етнічні спільноти — але як вислів окремої культурної спадщини. Унаслідок природного процесу інтеграції в нове середовище та поступового віддалення від України, — а подекуди й ізольованості, — творяться окремі види спільнот і культурних станів: югославських, канадських, бразильських, що й помітне навіть у їхніх українських емігрантських говірках.
Ступінь етнічної свідомості та плекання культурної самобутності виражається у різних варіантах: від свідомості свого походження і готовності сприяти існуванню української діаспори — до намагань будувати кращу Україну закордоном. З метою посилення української самосвідомості та підбудування української субстанції, українські установи та українська преса намагалися перевиховувати українську діаспору користуючись для цього шкільництвом, організацями молоді, літературою тощо.
У всіх цих державах українці мали статус національних меншостей, культурно-суспільні організації (єдині й напівурядові), шкільництво, пресу й видавництва. Ці права були в кожній з цих країн різні — найширші в Югославії.
Найчисленнішою була українська діяспора в Польщі, що складалася з українців:
    * які залишилися на західних окраїнах України: їх на підставі радянсько-польського договору приєднано до Польщі — вони не переїхали в УРСР та їх було вивезено (їх кількість невелика);
    * яких поляки переселили на західні й північні землі Польщі, котрі до 1945 р. належали Німеччині.
Українці в Чехо-Словаччині жили на Пряшівщині, частково на своїй етнічній території — і користувалися досить широкими правами; також вони жили і в Чехії на понімечених землях.
Українці в Румунії жили як на окраїнах української етнічної території (Буковина, Мармарощина), так і в розпорошенні.
Українці в Югославії жили головно в Бачці, Сремі і Боснії: церквону організацію українці мали лише в Югославії (Крижевецька єпархія) і на Пряшівщині. Тут існували найвигідніші видавничі та культурні можливості.
У найгіршому становищі з усіх перебувала українська діяспора в СРСР. Хоч кількісно вона перевищував решту української діяспори у світі, проте не користувалася жодними гарантованими правами й інституційними засобами національного життя. Складаючись із понад 6 млн. українців, розпорошених по всіх республіках СРСР, нагадуються дореволюційні царські часи. Якщо до 1930-х існувала ще українські преса й шкільництво на суміжних українських етнографічних землях поза УРСР і на Далекому Сході, то з середини 1930-х pоків усе було зліквідовано.
Навіть для значної частини українців, що жили в Москві й Ленінграді та налічували кількасот тисяч, не було жодних українських клубів, театрів, шкіл, радіомовлення. Преса й книги доходили з України в обмеженій кількості, у кіосках їх не було (поза Україною була тільки єдина українська книгарня в Москві). За радянськими соціологічними дослідженнями в Сибірі 27% українців ще читали українську пресу, передплачену з України, але недовго. Інколи заїжджали з України мистецькі ансамблі, — і часом в програми місцевих самодіяльних гуртків потрапляв український репертуар. Усе це відбувалося скорше по лінії популяризації «багатонаціональної радянської культури» і творення «радянського народу» — для прикриття посиленої русифікації. Українською мовою в Сибірі користувався нижчий відсоток населення, ніж серед українців-поселенців у Канаді чи Бразілії. У 1970-х pоках, як виявили радянській опити, 38% українського населення розмовляло українською мовою. Але зберігалося ще різні етнографічні побутові ознаки життя українців: житлова культура, одяг, народні страви. У 1970-х роках між сибірськими українцями було 82% мішаних подруж, здебільша російсько-українські, хоч у багатьох випадках діти залишалися українцями. Брак національного культурного життя, як і мішані подружжя, призводили до поступової асиміляції, якій сприяла й урядова політика русифікації.
У західному світі, тільки в Канаді подають урядові переписи населення докладне число осіб українського походження. В СРСР переписи подають, правда, число українців за національністю і мовою, але (зокрема переписи 1959 і 1970 pp.) не вірно (особливо українська діяспора в Європі на пограниччі з Україною). В 1970 p., українська діяспора була поділена ось так:
В той час, приблизна кількість осіб українського походження в діяспорі в СРСР може буте на 10-12 млн (у тому числі в Азії — 7-9 млн); звичайно, це є максимальне число і більшість їх цілком зрусифікована.
З незалежністю України, українці переселяються в Португалію, Іспанію, Чехію, Італію через непевний економічний стан в Україні.
Станом на 2004 р. за межами України мешкає від 10 до 15 млн. українців, тобто біля третини нації.
Категорія: Мои статьи | Додав: Chmara (21.08.2009)
Переглядів: 3083 | Коментарі: 3 | Рейтинг: 4.5/4 |
Всього коментарів: 3
3  
Група інтузиастів створила інтернет портал UkraineCityGuide.com., щоб показати світові, що Україна - дуже красива країна і може вразити величезною кількістю цікавих місць. Ми хочемо, щоб про це дізналися якомога більше людей.

2  
Пропоную створити спільний сайт "Студія 3D"(Добрий день,діаспоро!)

1  
Це буде одночасним і коментарем,і пропозицією на співробітництво. Вам пропонується авторський літературно-філософський сайт "Идароп" та вмонтований в нього інший сайт "Дитинства теплими стежками". http://www.idarop.your-wave.com/

Ім`я *:
Email *:
Код *:
Меню сайту
Форма входу
Категорії розділу
Мои статьи [23]
Пошук
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Copyright MyCorp © 2017
Зробити безкоштовний сайт з uCoz