Неділя, 17.12.2017, 03:16
Ви увійшли як Гість | Група "Гості" | RSS

                  Українська діаспора Берестейської області                                         


Вітаю Вас Гість

  DIE UKRAINISCHE DIASPORA

  Берестя-Пінськ-Малорита-Кобрин-Дрогичин-Іванове

Каталог статей

Головна » Статті » Мои статьи

Доля українського заграниччя, Берестейщина та Підляшшя

Я, дякуючи своїй професії, мала можливість побачити, оцінити та порівняти етнокультурну та етнополітичну ситуацію даних теренів зсередини, безпосередньо у спілкуванні з простими селянами, а також інтелігенцією – корінними жителями півдня Берестейської області Білорусі та Більського і Гайнівського повітів Підляського воєвідства Польщі – земель, що мають українську етнічну приналежність, проте в силу політичних обставин знаходяться на території сусідніх Україні держав. Що ж, у ситуації, яка склалася на теренах цих двох маргіналій є багато спільного, що зумовлено, насамперед, державною політикою у відношенні до національних меншин. Наслідком такої політики є майже повна відсутність національної самоідентифікації в селянському середовищі. Умови існування українського етносу протягом останніх десятиліть на території Білорусі та Польщі були майже одинаковими: заборона відкривати українські школи, відсутність у селах національно-культурних осередків, популяризація іншоетнічної культури, або ж підтасовка питомої під так званий „діалект” (як це відбувалось на терені Берестейщини) на державному рівні призвело по повної розгубленості народу в питанні національної приналежності. На Берестейщині, в кращому випадку, люди ідентифікують себе по територіальному признаку, називаючися тутейші, мєсні, рідше – полішуки. Дуже часто на запитання: Хто вони є? респонденти не знають як відповісти, вони губляться, вагаються, несміло відповідають: Та ніби білоруси, але в нас тут діалект, так, що більше до України… а взагалі – хто його знає…

Для жителів Берестейщини українці – це вже „закордон”, хоча і недалекий. На запитання Чи у вас співають? селяни розцінювали свою пісенну культуру своєрідно, порівнюючи її з сусідньою закордонною територією і тому часто доводилось чути: Та у нас не дуже, так щоб співали, от там на Україні – от там вже співають хороше… В одному селі, зайшовши до магазину, розговорилася з продавщицею. Дізнавшись, звідки я та чим займаюсь, вона пожвавішала: Ой, я так люблю українську мову та українські пісні, там так гарно співають. Була я в Любешівському районі1 [Волинська область Л. Л.] на весіллі (в мене чоловік звідти), то так мені сподобалось! Говорячи це, вона навіть не зауважила, що спілкується зі мною мовою, якою я до неї звернулась, тобто, українською. Коли ж звертаєш на цей факт увагу своїх співрозмовників, вони замислюються, проте рідко погоджуються з твердженням, що розмовляють українською. Думаю, це зумовлено обережністю: а хто зна, що за людина приїхала, і чому вона допитується. Та й сталінські та брєжнівські часи, коли за одне необережне слово людина потрапляла за ґрати, не так далеко увійшли в минуле, щоб їх забути. Але всі мої співрозмовники стверджували, що білоруською у них не говорять, хіба у школі учать, а так – або по-мєсному, або по-російському. Рідко у селах зустрічались люди із визначеною національною свідомістю, переважно із прошарку сільської інтелігенції. Проте таких людей надзвичайно мало, тому що намагання відродити українську культуру на території Білорусі за радянських часів сприймались як вияви націоналізму, а всі націоналісти, як правило, піддавались репресіям, отож бо мало хто і лишився.

Соціо-культурне становище українських сіл на підляшші невтішне: вони часто наполовину а то й зовсім сполонізовані, а там, де лишились українці – переважно літні та старі люди, молодь – у містах. Створення українських шкіл та культурних осередків – справа невдячна, оскільки це хоча і не заборонено, але й не заохочується, та й дітей у селах негусто. Багато садиб стоять порожні, або ж функціонують у якості дач, куди приїжджають з міста на вихідні.

Щодо національної самовизначеності підляшуків, то тут ціла історія, оскільки вони здавна вважаються національною меншиною, але… білоруською. Та нема нещастя без добра, адже саме це вберегло їх від славнозвісного післявоєнного переселення, отак і лишився шмат українців на своїй рідній землі у Польщі. Отож на запитання: Хто ви є? люди відповідають із сумнівом: Та нам кажуть, що ми білоруси, але білоруси там, північніше, біля Білостоку, там уже Литва, а хто ми? –… Проте, всі, з ким я спілкувалася відзначають чітку різницю між культурними традиціями білоруського та українського етносу та слушно проводять кордон між цими територіями, але чіткої національної самоідентифікації в українців немає. Такій ситуації багато в чому сприяє значне пожвавлення за останнє десятиліття руху національно-культурного відродження білоруської меншини на території Польщі.

Діяльність білоруських товариств захопила і українську територію шляхом впливу радіо, телебачення, та й добровільних місіонерів, котрі їздячи по селах, втовкмачують в голови селян білоруські ідеї. Радує той факт, що рух за відродження української національної меншини почався в колах нового, молодого покоління інтелігенції Підляшшя. Дивує та разом з тим тішить заповзятість молодих людей на фоні вже майже перервaної культурної традиції, негласної політики полонізації та непопулярності українців та православ’я у Польщі.

Більш глибоко цей процес можна зрозуміти на прикладі розповіді молодого українця з Підляшшя, який говорить, що він не знав, ким він був, адже батьки, хоча і розмовляли місцевою говіркою, проте ніколи не заводили мови про національну приналежність, були „місцевими” православними людьми, як і усі, а вцілому – „поляками”, адже жили на території Польщі. Здобуваючи освіту, хлопець почав замислюватись над своїм походженням, і прийшов до думки, що він українець. Почав спілкуватись з такими ж однодумцями – от і утворилась, майже з попелу нова українська генерація, що трепетно відноситься до всього рідного – вивчає українську мову, звичаї, пісні, намагається вивчити та продовжити місцеву культурну традицію. Стародавні обряди, які вийшли з активного вжитку і зберігаються лише у пам’яті людей старшого покоління стають предметом наукового дослідження молодих, освідчених людей, яких цікавить рідна культура.

Я, та моя співробітниця, Галина Похилевич, були присутні на сучасному українському весіллі в околицях Більська Підляського. Хоча традиційних обрядових пісень там звучало негусто, та група молоді із завзяттям розспівували звичайні українські пісні, які вони по власній ініціативі вивчили і не тільки із уст своїх батьків, але й із друкованих збірок та касет, переважно виданих в Україні. Слід віддати належне і роботі Союзу українців Підляшшя, котрий культивує українську культуру на освітньо-наукових засадах. Отож, здається, що національно-культурне відродження українства на Підляшші, безпосередньо втрачаючи народну традицію, переходить у сферу опосередковано освітнього функціонування. Нове покоління, будучи прямими нащадками носіїв усної культури, перескочивши умовну прірву, стали вивчати цю культуру на освітньому рівні.

В результаті – з наполовину розчиненого у іншому етносі народу, з народу, який представлений переважно селянами, з народу, культурна традиція якого перебуває на грані розриву утворився новий національно-свідомий прошарок інтелігенції, що вивчає та культивує українську культуру. Натомість, освічена молодь Берестейщини, з якою доводилось спілкуватись під час експедицій, (а були це, переважно, студенти університету в Бересті й уродженці українських маргіналій) частково а то й повністю несвідома того, що вони є українцями, хоча були серед них і історики, які досить непогано знали історію свого краю, і філологи-фольклористи та етнографи, які вивчали етнокультурний спадок місцевого населення. Мало хто з них володів місцевим діалектом, хіба вихідці із сіл. Проте білоруською тут теж мало користувались. Рідна українська та державна білоруська мови в науковому процесі та повсякденному побутовому вжитку з успіхом замінялись російською.

Цікавий випадок, що стався в одній із експедицій, ілюструє вищесказане. Ввечері першого дня, коли я із своєю співробітницею тілько-но приїхали, на вигоні за школою, в якій ми мешкали, було організовано вогнище. Навколо нього сиділи учасники експедиції – викладачі та студенти Брестського університету, розмова точилася російською мовою. Через деякий час на вогник підійшло і кілька місцевих хлопців. Вони примостилися коло нас, та почали щось питати. Я відповіла українською і у відповідь прочула здивоване запитання: А як оце ви тільки приїхали і вже так добре по-мєсному говорите? На відміну від нас, мало хто із студентів міг говорити місцевою говіркою. Ця мова живе лише в селі, в усному обігу, вважається білоруським „діалектом” і цим фактично нівелюється її цінність. Мало хто з молодих людей замислювався над тим, що цей „діалект” є показником їх національної приналежності, та становить величезну культурну цінність.

Та що говорити про молодь, коли вчені мужі, їхні наставники, котрі напевне не сумніваються де проходять етнічні кордони України, не мають сміливості сказати правду, боячись політичних переслідувань з боку держави, устрій якої, на жаль, ще дуже далекий від демократичного. Отож державна політика Радянського Союзу щодо злиття усіх націй, а згодом Білорусі, яка переслідує вперте невизнання земель Берестейщини етнічно українськими, дали свої пишні результати. Офіційно жителі Берестейщини названі білорусами, науковці відносять їх до полішуків із окремим діалектом, а берестяни, визначаючи свою національну приналежність, самі не знають, хто вони є.

Про українське товариство Берестейщини, перебуваючи на території Білорусі, ми тільки чули. Фактично його робота є непомітною, та хіба можна дорікати його членам, якщо вони працюють під масивним пресом ворожої державної політики?

Отож, зміни на краще у становищі українців Берестейщини, видається будуть повністю залежати від зміни існуючого державного устрою на більш демократичний. Проте зважаючи на результати останніх президентських виборів, принаймні ще п’ять років, ситуація лишиться незмінною. Можна тільки надіятись на те, що культурна традиція українців, котра ще досить добре зберігається у селах, за цей час не почне згасати, і ще буде достатньо дітей для того, щоб було кому викладати українську мову та передавати культурний спадок.

Варто згадати про ще один цікавий процес, що характеризує етнокультурну ситуацію західного зарубіжжя України. На теренах Берестейщини та північного Підляшшя активно пропагується та заохочується участь селян у художній самодіяльності. Регулярно у містах, містечках, а то й селах проводяться концерти, конкурси, фестивалі народної культури, в яких беруть участь фольклорні колективи. Саме ці акції в великій мірі сприяють збереженню усної народної традиції. Завдяки цьому у селах при місцевих осередках культури існують вокальні а то і вокально-інструментальні гурти (найчастіше при участі баяніста), учасники яких регулярно збираються на репетиції, відновлюючи часто вже забутий місцевий пісенний репертуар. Таким чином народні твори замість своїх питомих функцій у контексті народного життя набувають іншого „штучного” сценічного призначення, а проте саме це надає їм „другого дихання”.

У Білорусії це поставлено на державний рівень, як було і за радянських часів. У кожному сільському будинку культури регулярно проводяться якісь планові культурні заходи – концерти, семінари, тощо, на котрі з’їзджаються працівники культури із інших сіл та керівники із району. Хоча такі міроприємства часто носять формальний характер, а репертуар колективів корегується залежно від поставлених районним начальством цілей, проте не можна заперечувати їх практичної цінності. Завдяки таким заходам, реконструюються та відтворюються на сцені автентичні обряди із дійством та піснями, в народних строях. Учасники цих вистав – в більшості люди, які пам’ятають обряд безпосередньо, тому ці вистави в цілому правдиво відображають картину місцевої культурної традиції.

Поряд із цим, під час експедицій на Берестейщині ми дізнавались і про комічні випадки. Часто на сцені відтворювались невластиві для даної місцевості обрядові дії – найчастіше це стосується обрядів Купала та водіння Куста, які розповсюджені в цьому терені не суцільно, спорадично. Переважно сценарії та пісні цих дійств почерпувались із книжкових джерел, а іноді до цих „планових” свят придумувались і нові псевдо-обрядові тексти пісень, які виконувались на відомі мелодії. Такі вистави відбуваються також в народних строях, з обрядовими атрибутами, проте реальність таких реконструкцій, наближеність їх до автентичного обрядового дійства часто залежить від глибини знань та почуття відповідальності клубного працівника, який їх організовує.

На території північного Підляшшя сільські співочі гурти формуються переважно на основі учасників церковних хорів. Таким чином ці гурти крім церковної музики культивують і світську – обрядову та позаобрядову. Можливостей донести свою музичну традицію до загалу суспільства також є досить. Повсякчас на Підляшші як і на всій території Польщі є організовані народні фестивалі, конкурси, в яких значну роль в організації беруть товариства національних меншин. Безперечно, такі фестивалі та конкурси відіграють надзвичайно важливу роль в процесі збереження народної традиційної культури.

Отож, підсумовуючи та порівнюючи враження, які я отримала під час етнологічних експедицій на Берестейщину та північне Підляшшя можна зробити кілька висновків. Етнополітичне становище українських меншин як в Білорусі так і в Польщі далеке від ідеалу – це повністю залежить від політики держав, на території яких вони проживають протягом останнях десятиліть. Проте в несприятливих умовах державної політики та іншомовному оточенні на цих теренах досить цілісно збереглася українська культура. На території Північного Підляшшя, де відбувається інтенсивна міграція сільського населення до міст, народна традиція, на жаль, перебуває на грані занепаду, на Берестейщині, хоча традиційна культура і перебуває в пасивному стані, проте вона збережена напрочуд добре.

Власне, збереженість питомих традицій якби в законсервованому стані є спільною унікальною рисою цих двох теренів. Не дивлячись на політичні кордони, війни та переселення, люди в глибинах свідомості зберігають свої культурні надбання, традиції свого краю, хоча вже й не знають, хто вони є, і що кілька століть назад їхня земля була центром могутнього Галицько-Волинського князівства, а населяли це князівство русини, або ж по-нинішньому – українці…

www.refine.org.ua

Категорія: Мои статьи | Додав: Chmara (21.08.2009)
Переглядів: 632 | Коментарі: 1 | Рейтинг: 5.0/1 |
Всього коментарів: 1
1  
Дуже інтересна стаття. Я родився в Бересті, проживав на Підляшші, вчився
в Холмі. Цікавлюся долею батьківщини. Привіт землякам з-за океану.
Володимир Васильович Дмитріюк

Ім`я *:
Email *:
Код *:
Меню сайту
Форма входу
Категорії розділу
Мои статьи [23]
Пошук
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Copyright MyCorp © 2017
Зробити безкоштовний сайт з uCoz