Середа, 22.11.2017, 17:25
Ви увійшли як Гість | Група "Гості" | RSS

                  Українська діаспора Берестейської області                                         


Вітаю Вас Гість

  DIE UKRAINISCHE DIASPORA

  Берестя-Пінськ-Малорита-Кобрин-Дрогичин-Іванове

Каталог статей

Головна » Статті » Мои статьи

Візит Патріарха Кирила як символ належності України до „русского мира”

Першою ж є та частина Московського Патріархату, яка об'єднує православних у самій Росії та у його закордонних єпархіях – від Білорусі до Південної Америки та Японії.

Єпископи УПЦ становлять близько третини від загальної кількості членів Архієрейського Собору Руської Православної Церкви. Вже лише цих обставин достатньо аби Кирило Перший, сімнадцятий Московський Патріарх, після вступу на престол, свій перший закордонний візит здійснив в Україну.

Але є ще цілий ряд чинників, що зумовлюють ключову роль України для РПЦ.

По-перше історичний. Московський Патріархат посідає почесне п’яте, місце у диптиху православних церков завдяки, як своїй чисельності, так і тисячолітній історії. Про власну стародавність РПЦ може говорити лише підкреслюючи своє право на церковно-духовну спадщину Русі з часу її хрещення святим Володимиром у Києві.

Це право піддається сумніву як вірними Київського Патріархату так і Вселенським Патріархом, який не визнає Україну частиною канонічної території Московського Патріархату.

„Українське питання” є найбільшим каменем спотикання у взаєминах Вселенського та Московського патріархів.

Обґрунтовуючи право Московського Патріархату на поширення своєї духовної влади на Україну, Патріарх Кирило у виступі перед викладачами та студентами Київських духовних шкіл наголосив на тому, що патріархати ніколи не обмежували своєї канонічної території лише однією країною і не являли собою Церкви лише однієї держави.

Він сказав, що, коли утворювався Московський Патріархат, то Патріарх Константинопольський дарував главі цієї церкви титул „Патріарх Московський, всієї Русі та усіх Північних Країн”.

За словами Кирила Першого під північними країнами малися на увазі усі території на Північ від Константинополя, зокрема, й Україна. На цій підставі він зробив висновок про природність об’єднання території кількох країн під омофором Патріарха Московського, знову таки, зокрема, й України.

Його Святість не врахував тієї обставини, що Болгарський, Грузинський, Румунський та Сербський патріархати є саме національними церквами цих країн і їхні канонічні території збігаються з територіями відповідних держав.

Щодо включення України до переліку „північних країн”, то у 1589 році, коли Константинопольський Патріарх Ієремія Другий погодився, після тривалого й не зовсім добровільного гостювання при дворі царя Федора Іоановича, дарувати статус Патріархату Московській Митрополії, Київська митрополія входила до складу Патріархату Константинопольського і її територія, окрім сучасної України, включала у себе сучасні Білорусь, Литву та Смоленськ, які Константинополь зовсім не збирався передавати Москві. Під північними країнами малися на увазі землі на північ від Київської Митрополії – Москва, Мордва, Чудь, Мєря, Чухонь, Вєсь та ін.

Другим чинником, що спонукає Московського Патріарха здійснити цей візит, є настрої у самій УПЦ. Частина її духовенства, зокрема, й ті єпископи та священики, які мають добру європейську освіту, йдучи на зустріч настроям вірян в голос, або нишком, піднімають питання про помісний статус для своєї Церкви.

Патріарх Кирило, публічно відповідаючи Вікторові Ющенку на питання щодо автокефалії, також адресував цю відповідь і „самостійницькій” частині УПЦ. Він сказав, що: „Помісна Церква на Україні є, це Українська Православна Церква” (Московського Патріархату – К.М.).

Справді, УПЦ має права якнайширшої автономії. Її Предстоятель (який єдиний серед архієреїв РПЦ має титул „Ваше Блаженство”) та Синод самостійно призначають єпископів, встановлюють межі єпархій, створюють навчальні заклади. З минулого року ця Церква також має власний церковний суд і його рішення є остаточними без права апеляції до суду РПЦ МП.

Можуть цілком спокійно спати й ті позацерковні діячі, які переймаються долею грошових пожертв українських парафіян, що нібито надсилаються до Москви. Не надсилаються, бо у цьому середовищі ділитися не заведено.

Адміністративний вплив УПЦ у Москві є більшим ніж вплив Московського Патріархату у Києві. Київський митрополит за статусом, згідно статуту РПЦ, є першим після Патріарха постійним членом Священного Синоду. Крім того ще одним, тимчасовим членом цього колегіального органу, який призначає єпископів та ігуменів монастирів, приймає інші важливі рішення в питаннях церковного життя, наразі є митрополит Донецький та Маріупольський Іларіон. Водночас Статут РПЦ не передбачає формальних можливостей адміністративного впливу з боку Московського Патріарха та Синоду на внутрішні справи УПЦ.

Та все ж помісного статусу УПЦ не має.

На сакральному рівні це виявляється, зокрема, у відсутності в неї права варити святе миро. Згідно статуту РПЦ, миро Київський митрополит отримує з Москви, хоча традиційно воно варилося саме у Києво-Печерській Лаврі.

На політико-адміністративному рівні відсутність помісного статусу не дає УПЦ офіційного права спілкуватися із повнотою вселенського православ’я поза Московським Патріархатом. УПЦ не має права відкривати власні закордонні парафії та свої подвір’я й монастирі у святих місцях чи при інших предстоятелях – вони мають бути підпорядковані лише Москві. А от, наприклад, Київський Патріархат має свої парафії від Австралії до Канади, зокрема, дві єпархії у Росії – Білгородську та Тобольську.

Предстоятель УПЦ не згадується за урочистими богослужіннями предстоятелями інших помісних церков, хоча сам зобов’язаний їх згадувати. Як для другої за кількістю вірян православної церкви світу це все несправедливо й образливо.

Усвідомлюючи ці обставини, багато вірних та священнослужителів щиро прагнуть для своєї Церкви незалежності.

Патріарший візит об’єктивно може притамувати ці настрої, продемонструвавши непорушність єдності „народів історичної Русі”.

Ще однією проблемою для РПЦ в Україні є перспектива подолання розколу православ’я. Здається, що гостра, силова фаза конфлікту між УПЦ та Київським патріархатами у минулому. Поступово налагоджується доброзичливий діалог. Спочатку між вірянами, потім між священиками, а згодом і між єпископами. Цей діалог є причиною більшого головного болю для МП, ніж силові захоплення церков і монастирів. Будь-які ознаки порозуміння між двома православними конфесіями лише збільшують аторитет православ’я в Україні й світі.

Головною причиною, через яку Вселенський Патріарх Варфоломій Перший відмовляється розглядати можливість надання Українській Православній Церкві статусу помісної, є саме наявність розколу. У випадку його подолання не буде жодних канонічних та інших підстав для того аби і надалі не визнавати Православну Церкву в Україні однією з церков-сестер світового православ’я.

Ідея „русского мира”, яку вже офіційно висувають у Москві, зокрема, й церковні ієрархи, не може бути реалізованою без України. Хоча б вже тому, що Україна, після Росії, є найбільшою за чисельністю населення країною, де російська мова є настільки уживаною у всіх сферах буття. Формальна підпорядкованість УПЦ Московському Патріархату є постійним символічним приводом для демонстрації належності України до „русского мира”. А в Москві традиційно дуже чутливі до політичного символізму.

Суспільні умови та історичні традиції, в яких Церква здійснює свою місію в Україні та в Російській Федерації кардинально різні.

В Україні, на щастя, немає „державної” Церкви. З часів середньовіччя Православна Церква в Україні мусила протидіяти гнобленню з боку католицизму. Це сприяло розвитку самоорганізації вірних, створенню православних братств, друкарень, шкіл, колегіумів, Києво-Могилянської Академії, монастирів. До „возз’єднання” Церква в Україні була надзвичайно впливовим суб’єктом суспільних процесів, а не підпорядкованою частиною державного апарату, як це було у Московській державі.

І сьогодні УПЦ не має статусу „першої серед рівних” у стосунках з державою. В Україні діють співставні за чисельністю та впливом: Київський Патріархат, Греко-католицька та Римо-католицька церкви. Такий стан речей позитивно впливає на розвиток УПЦ, змушуючи запозичувати нові форми діяльності, шукати і пропонувати власні. Йдеться про організацію дитячих таборів, пластунський та скаутський рухи, організацію прочанських груп, співпрацю із медичними установами, заснування власних ЗМІ, зокрема й електронних.

Митрополит Володимир з 2004 року жорстко уникає участі в будь-яких політичних заходах, що також позитивно позначається на стані церкви. Його приклад наслідують багато архієреїв і священиків. (Депутат Київради від Партії Регіонів, архієпископ Вишгородський Павєл (Лебідь) – радше виняток, аніж правило).

Політизація візиту Патріарха навряд чи буде підтримана митрополитом Володимиром, від кого б вона не виходила, чи від українських політиків, а чи від московських гостей; а чи від представників навколоцерковної громадськості з середовища „політичного православ’я”.

Патріарх Кирил Перший повсякдень дає зрозуміти, що чекати Томоса автокефалії Києву від Москви не доводиться. Але хіба ж хтось на це бодай сподівався?

Цей візит мало що змінить у тому курсі, який митрополит Володимир обрав для розвитку очолюваної ним Церкви – еволюційного підвищення її статусу в православному світі.

За будь-яких обставин канонічне рішення про цей статус УПЦ прийматиметься у Києві та благословлятиметься Вселенським Патріархом.  

 

 

Костянтин Матвієнко, експерт Корпорації стратегічного консалтингу „Гардарика”

http://www.pravda.com.ua/news/2009/7/31/99214.htm

Категорія: Мои статьи | Додав: Chmara (20.08.2009)
Переглядів: 341 | Рейтинг: 5.0/1 |
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Меню сайту
Форма входу
Категорії розділу
Мои статьи [23]
Пошук
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Copyright MyCorp © 2017
Зробити безкоштовний сайт з uCoz