У цей момент Білоруську Народну Республіку визнають Литва, Україна, Латвія, Естонія, Туреччина, Болгарія, Королівство сербів, хорватів, словенців. У цих же державах створені посольства БНР і консульства. Також представництво Ради БНР з'явилося в Берліні, Варшаві, Копенгагені і Берні. Рада БНР анулювала всі резолюції і декларації більшовиків, які стосуються Білорусі, а також не визнала Жовтневу революцію. Рада БНР виступила проти Брестського союзу між Німеччиною і Росією, який ділив Білорусь на дві частини. Західна Білорусь з Мінськом за договором відходила Німеччині, а Східна Білорусь відходила більшовицькій Росії. Рада БНР також анулювала Брестський мирний договір, адже вона утискала права громадян вільної, незалежної Білоруською Народної Республіки.

В період дипломатичного і юридичного визнання перед національним урядом Білорусі постає маса проблем. Економічна криза, соціальна і фінансова криза, проблема із здоров'ям нації і освітою. Вихід Рада БНР знайшла. Боротьба з економічною кризою була вирішена створенням при Раді Української Народної Республіки Міністерства торгівлі БНР. Це дозволило торговцям шукати новий ринок збуту, та і торговці з УНР почали ефективно ввозити товари до Білорусі. Для виходу з фінансової кризи Рада БНР починає випуск своєї грошової одиниці "гріш", яка також мала певну вагу у торговців з Української Народної Республіки.

Для врегулювання питань двосторонніх білорусько-українських відносин негайно була сформована і направлена до Києва офіційна Делегація Народного Секретаріату для переговорів. Її завдання і повноваження були викладені в спеціальному наказі: офіційно повідомити УНР, а через її радіотелеграф повідомити всі народи про проголошення незалежної БНР; висвітлити можливості отримання грошової позики для уряду БНР; побудувати торговий обмін між двома країнами і постійний прямий зв'язок між їхніми столицями. Особливого значення надавалася вирішенню питання про двосторонню межу на основі етнографічного принципу, а також досягненню міжнародної підтримки України у визначення західних і північних меж Білорусі на тій же основі.

Налагодження роботи делегації відбувалось непросто. Декілька тижнів вона здригалась від офіційного визнання з боку Української Центральної Ради. Первинним кроком стала передача від імені Народного Секретаріату в Раду Народних Міністрів УНР заяви про недопущення на територію Білорусі польського військового корпусу, сформованого у межах УНР. Про проголошення по українському радіо офіційного факту утворення незалежної Білоруської Народної Республіки, про налагодження прямого телефонно-телеграфного зв'язку делегації з Народним Секретаріатом БНР, прохання про державну позику в 500 тис. карбованців.

Головна трудність не тільки роботи делегації, але і взагалі двосторонніх білорусько-українських відносин була у сфері міжнародних відносин і зіткнення інтересів держав у намаганні закінчення війни і післявоєнного облаштування Європи. Цей контекст, на наш погляд, був недостатньо врахований і політичним керівництвом Білоруської Народної Республіки, і делегацією, адже вони, схоже, сподівалися на повну реалізацію гасел демократії, що оповістили в державному самовизначенні, братерство, рівність і т.д.

Українська Народна Республіка була зайнята змаганням за отримання власного місця в міжнародних відносинах і зміцненням державницьких атрибутів, серед яких найважливішим розумілася територія. Закордонні пріоритети і союзницькі орієнтації УНР були направлені на держави Заходу. Поява на північних межах нового суб'єкта міжнародних відносин - незалежної Білоруської Народної Республіки – стало подією по-своєму несподіваною для України і мало для неї подвійні наслідки. З одного боку, створювалася можливість позбавлення України від перспективи межувати на півночі з ворожим більшовицьким режимом і з'являвся політичний союзник в боротьбі за державне самовизначення. З іншого боку, це порушувало розклад міжнародних відносин, визначених підписанням Брестського миру, згідна з яким Україна, разом з іншими країнами Антанти, зобов'язувалася не визнавати державних утворень на тимчасово окупованих територіях Росії.

Так чи інакше, але уряд Білоруської Народної Республіки і уряд Української Народної Республіки домовилися про спільну діяльність. Консулом БНР в УНР був призначений Базаревич.

"За дорученням Ради БНР маю честь довести до Вашої відомості, що нез’ясованість детальнішої межі між Українською і Білорускою Народними Республіками робить на місцях багато непорозумінь, як в справі функціонування державних і суспільних установ між собою, так і в житті населення. З цього погляду і приймаючи до уваги підставу нормального життя в прикордонних місцях, прошу призначити комісію від довіреного Вам Міністерства, разом з якою делегація у справах закордонних переговорів БНР могла б детально укласти і скріпити окремим трактатом державні кордони двох Республік" - заява міністра БНР Алєся Цвікевича голові Ради Міністрів УНР В. Голубовічу. Як ми бачимо, за цією заявою йдеться про межі УНР і БНР.

Дійсно, що стосується меж, то тут виникли розбіжності.

Україна першою оголосила свою незалежність, і її межі захопили значну частину Білоруського Полісся. УНР відійшла майже вся сучасна Брестська і Гомелська область. Межі Білоруської Народної Республіки захопили частину сучасної Чернігівської, Київської і Волинської областей. Для того, щоб вирішити питання про межі між УНР і БНР були створений дві комісії. Перша комісія від БНР, а друга від УНР.

Білоруський бік запропонував лінію межі, яка мала східним пунктам злиття річок Десни і Судасті у містечку Грамяч, потім ішла на захід через Гродно Чернігівської губ., по Дніпру до перетину з межею Київської губернії, далі - по межі Мінської губернії до населеного пункту Ськароднає, звідки повернула на північ до Мозиря, продовжувалася по Прип’яті і її притоки Бобрику до Вигоновського озера, а потім ламаною лінією проходила через Березу, Пружани, Біловежжжя і Бельськ до Мельника, де сходилися межі України, Білорусі і Польщі.

Зі свого боку, українська делегація пропонувала лінію, яка відступала далеко на північ від карти БНР. Спочатку кінцевим пунктом на сході нею призначався Рогачів, потім була зроблена поступка, і лінія починалася від Мгліна, йшла по північній межі Чернігівської губернії до Вітки, продовжувалася на захід через Горваль, Загор'я, Камаровічи, Морач до Вигоновського озера. Підтверджувалася позиція про визначення західної частини межі Брестським миром. Таким чином, лінія проходила по сучасному Вітковському, півночі Гомельського, Речицького, Калінковічського, Петриківського, півдні Любанського і Солігорського через Івацевічській райони. За Україною залишалися басейн Прип’яті і залізниця Пінськ-Гомель, що обгрунтовувалася необхідністю безпеки України з півночі на випадок, коли незалежна білоруська державність не утримається і на її території пануватимуть Росія або Польща.

Перевага стратегічних мотивів над етнічними була побічно підтверджена і на зустрічі делегації з М. Грушевським, де були висловлені плани представлення білорусам національно-персональної автономії і створення з Гомелського, Мозирьського і Речицкого повітів культурно-національного самоврядування.

Два уряди БНР і УНР дипломатично вирішували питання про межу, а більшовики використовували цей час і починали наступ. Коли загроза від більшовиків стала рости, то питання "Хто захищатиме Полісся від більшовиків?!" не поставало. Українська Народна Республіка і Біларуська Народна Республіка направили свої озброєні загони на захист Полісся. З боку УНР - генерал Петлюра, з боку БНР - генерал Булак-Булахович.

У квітні 1920 року до Варшави прибуває Савінков, який створює у Варшаві Російський політичний комітет (РПК).

РПК в кінці липня 1920 року почав формування у Варшаві визвольної армії, яка повинна була очистити територію колишньої Російської імперії від більшовиків. В кінці жовтня 1920 року в підпорядкування РПК під керівництвом Б. Савинкова знаходилося більше 60 тисяч солдатів і офіцерів, які об'єднувалися в арміях Булок-Балаховіча, Яковлєва, Петлюри і Перемикина. Не дивлячись на підписання попереднього миру, польські власті за договором Верховної Ради Антанти розробили план військових дій проти комуністів. План був складений з точним розрахунком, і найменша заминка могла зірвати все. Армії Петлюри і Яковлєва з району Ровно-проськуров повинні були завдати удару по правому флангу Червоної армії, яка блокувала Врангеля в Криму. Армії Булок-Балаховіча і Перемикина повинні були почати військові дії на Білорусі, щоб стримати розміщені тут частини Червоної армії і не дати їм можливості перейти на Південний фронт.

До кінця жовтня 1920 року всі підготовчі роботи були закінчені і армія Булак-Балаховіча і Петлюри перейшла до демаркаційної лінії, за встановленим договором. Армія Булок-Балаховіча була сконцентрована в Турові і Давиді - Містечку. У її складі налічувалося 7860 багнетів і 3500 шабель, загальна кількість - 11 360 чоловік.

Основу армії генерала Булак-Балаховіча складала "дивізія смерті", яка складалася із солдатів і офіцерів, які служили раніше в армії Юденіча. Частини, що залишилися, були сформовані в серпні-вересні 1920 року. Піхотна дивізія під командуванням полковника Мікоши була створена в кінці серпня в місті Люблін, дивізія генерал-майора Ярославцева була створена в серпні в Іваново.

25 жовтня 1920 року Булак-Балаховіч разом з своїм штабом і Білоруським політичним комітетом прибув до Турова. До цього часу в Турові вже були зосереджені основні сили його армії. Ознайомившись з положенням і закінчивши підготовку, 5 листопада 1920 року він видав указ захопити і розбити більшовиків в районі Мозиря, Жлобіна і Овруча.

6 листопада 1920 року армія Булак-Балаховіча перейшла в наступ. Головні сили армії були сконцентровані уздовж річки Прип’ять, на її правому березі. Жлобін за планом повинні узяти групи армій під керівництвом полковника Мікоши.

8 листопада основні сили армії Булак-Балаховича досягли місця Петриков, на доступах до якого розвернулися розлючені бої. Захист Петрікова забезпечували 83-й і 84-й полки 16-и армії більшовиків Західного фронту. Солдати армії Булак-Балаховича кинулися на зміцнення більшевицьких полків, які були підготовлені до захисту і укріпили свої позиції. Більшовики жорстоко відбивалися від Булак-Балаховича, але патріотично налаштовані солдати його армії прорвали захист і розбили 83-й і 84-й полки Червоної армії.

Після узяття Петрікова Булак-Балахович попрямував на Мозир. Вже увечері того ж дня Червона армія без бою залишила Мозир і хаотично втекла до Гомеля, куди пізніше більшовики стягнули близько 30 тисяч солдатів. Узявши Мозир, армія Булаховича узяла Калінковичі. Після того, як Мозир був звільнений від більшовиків, Білоруський політичний комітет переїхав в місто.

Армія генерала Петлюри контролювала Західне Полісся і столицю Полісся – Пінськ. Генерал УНР Петлюра звільнив від більшовиків все Західне Полісся.

Таким чином, ми бачимо, що не дивлячись на те, кому ж належало Полісся БНР чи УНР, але два уряди об'єднали свої сили, щоб не дати більшовикам тероризувати Полісся...