Ми тому говоримо про геноцид нашої нації, оскільки насильницькі дії тодішньої влади свідомо спрямовувалися як на фізичне, так і духовне знищення насамперед українського селянства шляхом Голодомору: Сталін двома телеграмами до секретаря ЦК КП(б)У Менделя Хатаєвича 7 листопада 1932 року повідомляв, що, мовляв, політбюро більшовицької партії якраз розглядає питання про те, як поставити на коліна українського селянина.

Я бачу принаймні чотири ознаки злочинних дій більшовицької влади, що підпадають під норми Конвенції щодо геноциду.

По-перше, в українського населення було насильно забрано все продовольство, що, відповідно, прирікало його на голодну смерть. І такі дії влади, зрозуміло, підпадають під ознаки геноциду. Скажімо, постановою Раднаркому УРСР від 1 грудня 1932 року передбачалося забрати навіть картоплю, яка була видана на трудодні. Особливо промовистим свідченням геноциду є запровадження стосовно окремих населених пунктів і навіть районів так званих чорних дощок Кагановича, коли збройною силою оточували поселення й вивозили звідти всі продовольчі продукти з торговельної мережі, а найбільш непокірних владі заарештовували. Такі чорні дошки запроваджувалися і в хліборобських районах поза межами УСРР, де, як правило, переважали українці.

Так, коли 2 листопада 1932 року на нараді в Північно-Кавказькому крайкомі ВКП(б) за участю представників Москви Кагановича і Мікояна постало питання про заведення так званих чорних дощок, то із залу пролунало: "Відомо, що на Півнівнічному Кавказі найважча станиця Полтавська, найбільш контрреволюційна, звідки все і починається. І тов. Мікоян знає цю станицю. Треба про неї сказати".

Відгукуючись на цю пропозицію, тодішній перший секретар крайкому ВКП(б) Борис Шеболдаєв заявив, що начальник крайового управління ОДПУ Піляр вживе заходів.

І вже 8 листопада 1932 року згаданий Піляр, керівник ОДПУ на Північному Кавказі, доповідав про репресії щодо української станиці Полтавської, котра "протягом усіх років існування Радянської влади на Кубані була однієї з найбільш контрреволюційно активних, очолюючи контрреволюційну організовану діяльність у районі".

Так, населення Полтавської (за переписом 1926 року в ній було 14.306 жителів, з яких 10.985 віднесло себе до українців), завжди виступало за розвиток рідної української культури, саме тут існував перший Всеросійський український педагогічний технікум і саме тут тривалий час існував центр антирадянського визвольного руху на чолі з отаманом Мальком, саме тут був найбільший спротив більшовицькій колективізації.

Ось чому така увага більшовицької влади була звернута на Полтавську. Її першою виселили повністю на північ, заселяючи в хати козаків ветеранів Червоної армії й ОДПУ, а назву змінюючи на Красноармєйську, аби нічого не нагадувало про українське походження.

Другою такої трагедії зазнала ще одна українська станиця Кубані – Уманська, де з 20.727 мешканців 17.008 назвалося представниками нашої нації. Після виселення її назва була змінена на Лєнінградську.*   Лише депортовану Медведівську (18.146, 15.222 українці) не встигли перейменувати.

 Крім названих станиць, з листопада 1932 до січня 1933 на Північному Кавказі ще 11 були занесені на чорну дошку – 2 донських (Боковська (852 осіб населення, в тому числі 845 росіян) і Мєшковська (2.643, 2.153 росіян, 171 українців) і 9 кубанських – Новорождественська (12.023, 11.550 росіян), Темиргоївська (12.626, 10.716 росіян), Незамаївська (12.133, 10.150 українців), Ладозька (11.801, 9.039 росіян, 2.002 українців), Стародерев'янківська (7.230, 6.529 українців), Новодерев'янківська (12.481, 10.507 українців), Старокорсунська (12.273, 10.477 українців), Старощербинівська (17.001, 14.453 українців) і Платнирівська (13.925, 11.628).

Систему каральних заходів через "чорні дошки" за розпорядженням Сталіна було запроваджено і в Казахстані. Але ті села Усть-Каменогорського чи Федорівського районів, яких це стосувалося, виявилися, як правило, українськими. Скажімо, за переписом 1926 року Федорівський район нараховував 28.302 жителів, з яких 25.408 були українцями.

До речі, у Федорівському районі виходила українською мовою районна газета "Більшовицький штурм", яка в світлі сумнозвісної постанови Москви про припинення українізації наприкінці 1932 року була переведена на російську мову.

Щодо Нечорноземної зони РФ, де також не виконували плани хлібозаготівель, подібних ухвал Кремля не віднаходимо.

По-друге, забравши все їстивне в українського населення, влада не дозволила йому роздобути засоби для існування в інших регіонах СРСР. Постанова ЦК ВКП(б) і Раднаркому СРСР за підписами Сталіна і Молотова від 22 січня 1933 року про заборону виїзду стосувалася селян України й Кубанського округу, де за переписом 1926 року українців нараховувалося 915.450, тобто більше двох третин від усього населення.

Цим документом, до речі, каральним органам доручалося арештовувати тих "селян України і Північного Кавказу, що пробралися на північ", а після того, коли серед них будуть відібрані "контрреволюційні елементи, повертати інших у місця їхнього проживання".

Тут мушу додати, що коли голодні казахи вдавалися до так званого відкочів'я, тобто перебиралися на якийсь період до районів Західного Сибіру, Киргизії, навіть до Китаю, то стосовно їх ніяких постанов про насильницьке повернення в архівах не виявлено. Навпаки, маємо всі підстави заявити, що комуністична влада Казахстану, котрий тоді належав до Російської республіки, всіляко намагалася затримати їх на сусідніх, більш забезпечених територіях – аж до сприятливих обставин.

Третя ознака свідомого геноциду українства з боку більшовицької влади, на мій погляд, це свідоме замовчування правди про Голодомор перед світовою громадськістю, яка могла б подати продовольчу допомогу голодуючому населенню. Відомо, що в систему дезінформації були втягнуті визначні діячі світової культури Ромен Ролан, Бернард Шоу, прем'єр-міністр Франції Ерріо, котрі після ознайомлення зі спеціально підготовленими об'єктами переконували світ про відсутність голоду в Україні. А підкуплений Сталіним американський журналіст Волтер Дуранті свідомо приховував правду про голод на сторінках "Нью-Йорк таймс".

 Більше того, щоб переконати світ у тому, що продовольчої проблеми в країні не існує, уряд СРСР у цей час здійснював широкомасштабний експорт українського хліба до країн Заходу, розраховуючись таким чином за поставлене обладнання. У розмові з уже згаданим Дуранті Сталін 25 грудня 1933 року наголосив: "За останні два роки ми виплатили великі суми – два роки тому назад наші кредитні зобов'язання рівнялися 1. 400 мільйонам. Все це ми виплатили..."

І четверта ознака, це свідоме недопущення тієї матеріальної допомоги для голодуючих в Україні, яку все-таки організовувала наша еміграція.

Крім того, навіть грошову допомогу, яку переказували з Німеччини (сам Гітлер здав у фонд допомоги голодуючим німцям України тисячу марок), більшовицька влада насильно забирала собі, прирікаючи тих, кому адресувалися кошти, на смерть.

Усвідомлення вказаних чотирьох ознак і дає нам підставу говорити про геноцид саме українського народу і водночас є відповіддю тим, хто пробує нині доводити, що Голодомор 1932–1933 років торкнувся однаково всіх націй СРСР. Бо якщо голод поширився на всі регіони й під його смертельну косу потрапили всі народи, то виникає одразу ж запитання: чому ж у постанові ЦК ВКП(б) і Раднаркому СРСР від 14 грудня 1932 року "Про хлібозаготівлі на Україні, Північному Кавказі і в Західній області" не йдеться про припинення коренізації, скажімо, білорусів, котрих було дуже багато в останній, тобто на нинішній Смоленщині?

Не знайде ніхто в даній постанові чи інших документах більшовицької влади вказівок тоді щодо припинення коренізації тих національних меншин в УСРР чи поза її межами, представники яких також не виконували плани хлібозаготівель, – німців, поляків, болгар, греків...

Чому російські історики й ті, хто йде їхніми слідами, не звертають увагу на ці рядки вказаної постанови, якими чітко пов'язується хлібозаготівельна кампанія із призупиненням національного розвитку тільки однієї нації там, де вона споконвіків проживала, і грубою ліквідацією цього процесу на її етнічному розселенні поза межами УСРР:

"6. ЦК і РНК відзначають, що замість правильної більшовицької політики в ряді районів України українізація проводилася механічно, без врахування конкретних особливостей кожного району, без ретельного підбору більшовицьких українських кадрів, що полегшило буржуазно-націоналістичним елементам, петлюрівцям та інш. створення своїх легальних прикрить, своїх контрреволюційних ячейок і організацій.

7. Особливо ЦК і РНК вказують Північно-Кавказькому крайкому і крайвиконкому, що легковажна, не витікаюча з культурних інтересів населення, небільшовицька "українізація" майже половини районів Північного Кавказу при повній відсутності контролю за українізацією школи і преси з боку крайових органів дала легальну форму ворогам радянської влади з боку куркулів, офіцерів, реемігрантів-козаків, членів Кубанської ради і т. д."

А з метою "розгрому спротиву хлібозаготівель куркульських елементів і їх партійних і безпартійних прислужників" Москва вдається до цілого ряду репресивних заходів, що стосуються розвитку тільки української нації:

"а) Виселити в найкоротший термін у північні райони СРСР із станиці Полтавської (Північний Кавказ), як найбільш контрреволюційної, всіх жителів, за винятком справді вірних радвладі і непричетних до саботажу хлібозаготівель колгоспників і одноосібників і заселити цю станицю добросовісними колгоспниками-червоноармійцями, що працюють в умовах малоземелля і на невдобних землях в інших краях, передавши їм всю землю і озимі посіви, будівлі, інвентар і худобу виселюваних...

б) Заарештованих зрадників партії на Україні як організаторів саботажу хлібозаготівель, колишніх секретарів райкомів, голрайвиконкомів, зав. райзу, голкрайколгоспсоюзів... судити, давши їм від 5 до 10 років ув'язнення в концентраційних таборах.

в) Усіх виключених за саботаж хлібозаготівель і сівби "комуністів" виселяти в північні райони нарівні з куркулями.

г) Запропонувати ЦК КП(б) і РНК України звернути серйозну увагу на правильне проведення її (українізації. – В. С.), вигнати петлюрівські і йнші дрібнобуржуазні елементи з партійних і радянських організацій, ретельно підбирати і виховувати українські більшовицькі кадри, забезпечити систематичне партійне керівництво і контроль за проведенням українізації.

д) Негайно перевести на Північному Кавказі діловодство радянських і кооперативних органів "українських" районів, а також усі видавані газети і журнали з української мови на російську мову як зрозумілішої для кубанців, а також підготувати й до осені перевести викладання в школах на російську мову. ЦК і РНК зобов'язують крайком і крайвиконком терміново перевірити й поліпшити склад працівників шкіл в "українізованих" районах".

Ця цілеспрямована репресивна політика більшовицької влади щодо українства підтверджена була наступного дня, тобто 15 грудня 1932 року, коли Сталін і Молотов підписують нову постанову Кремля про припинення українізації на Далекому Сході, в Казахстані, Сибіру, Поволжі, Центрально-Чорноземній області...

Ще раз наголошую: такого комплексу репресивних заходів, як щодо українства, до жодної іншої нації Москва тоді не застосовувала. Скажімо, репресії проти німців і поляків розпочалися наприкінці 1934 року і з інших мотивів.

Уже згадана Міжнародна комісія юристів на чолі з шведським професором Джекобом Сундбергом констатувала у своєму висновку, що "голод в Україні панував від серпня-вересня 1932 до липня 1933 р. Щодо кількості жертв голоду, то Комісії було важко рішатись на одну з різних оцінок, поданих знавцями, тому Комісія прийшла до заключення, що число жертв голоду в Україні виносило мінімально 4,5 мільйона. До цього числа слід додати жертви голоду поза Україною загально прийняті на 3 мільйони, з яких по одному мільйонові для районів Казахстану, Долішньої Волги і Північного Кавказу. Таким чином, Комісія дійшла висновку, що голод 1932–33 років у цілому завдав 7,5 мільйона жертв.

Більшість Комісії погодилась, що відповідальність за голод з усією певністю лежить на владі Радянського Союзу, і немає сумніву, що голод витворився і поширився як наслідок заходів, здійснених владою".

Стверджуючи, що головний удар Голодомором спрямовувався проти українства, ми визнаємо також: в середовищі українського хліборобського населення постраждала певна частина і представників інших народів. І в УСРР, і тоді, коли йдеться про геноцид українства поза межами УСРР. Водночас мусимо визнати, що найбільших втрат за таких обставин зазнало саме українство. І не тільки власне в Україні, а й на наших етнічних розселеннях поза межами УСРР. Скажімо, якщо за переписом 1926 року українців на теренах майбутнього Краснодарського краю було 1.580.895 осіб, то в 1939 там їх виявилося лише 143.744 (розраховано російськими дослідниками за: Всесоюзная перепись населения 1926 г. – М., 1928; Всесоюзная перепись населения 1939 г. Основные итоги. – М., 1992).

Постає цілком закономірне запитання, де подівся 1,437.151 українець?

Дослідники з Кубані визнають, що "перш за все, це наслідки колективізації, репресій, голоду, коли скорочення місцевого населення (переважно українського) компенсувалося масовими міграційними потоками з південноросійських і центральних областей Росії, з Ростовської області і Ставропольського краю для того, щоб заселити опустілі станиці. У своїй масі і цей міграційний потік в етнічному плані був російським".

Кубанські дослідники також визнають, що швидке зростання кількости росіян й відповідне зменшення чисельности українців у 30-х роках минулого століття у цьому регіоні пов'язується із зміною останніми національної самосвідомости.

А чи не під впливом цілеспрямованих антиукраїнських репресій це сталося, починаючи з сумнозвісної постанови Кремля від 14 грудня 1932 року?

Сьогодні, до речі, в нинішньому Краснодарському краї заявили себе українцями 131.774 особи (2,57 відсотка від усього населення), у той час коли на відповідній території 80 років це була найбільша етнічна група в абсолютному вираженні.

Під впливом чого зникли кожні десять з одинадцяти українців тільки на Кубані – хіба не цілеспрямований геноцид саме проти українства спричинив до таких жахливих наслідків?

Хіба не після страшного Голодомору 1932–1933 років перепис 1939 року у Казахстані з урахуванням міграційних процесів показав, наприклад, удвоє зменшену кількість українців?

Подібні тенденції, на жаль, будуть засвідчені і щодо Поволжя і Слобожанщини, де компактною масою проживали українці-хлібороби.

Це і є відповідь тим, хто хоче спланований геноцид щодо українства перевести тільки в площину соціальну, обминаючи національний аспект трагедії.

Володимир СЕРГІЙЧУК, доктор історичних наук